Пошук
Розширений пошук








Головна » Новини Агентства




Державне агентство резерву України з 5 по 10 грудня проводить тиждень права
версія для друку
2 грудня 2016

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

 

 

 

На виконання розпорядження Кабінету Міністрів від 31.08.2016 № 627-р «Про затвердження плану заходів з проведення у 2016 році Всеукраїнського тижня права» з 05 по 10 грудня заплановано проведення заходів з загальнодержавного тижня права. Зокрема, у проведенні Всеукраїнського тижня права приймає участь і Державне агентство резерву України.

Нагадаємо історію святкування Тижня права. Згідно з Указом Президента України від 08.12.2008 № 1149/2008, враховуючи важливе значення правової освіти в розбудові України як правової держави, з метою виховання у громадян поваги до закону і прав людини, з нагоди 60-ї річниці проголошення Загальної декларації прав людини, започатковано проведення Всеукраїнського тижня права. Він проводиться щороку в тиждень, що включає 10 грудня - День прав людини, який відзначається в пам'ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини.

Отже, щороку, починаючи з 2008 року в тиждень, що включає 10 грудня ми святкуємо День прав людини, на рівні окремої людини, груп, організацій, установ, підприємств, тощо. День прав людини, що відзначався в 2008 році проходив під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас». Зазвичай святкування Тижня права супроводжується проведенням заходів з популяризації знань про людські права та Загальної декларації прав людини.

Слід зазначити, що Загальна декларація прав людини – це рішення Генеральної Асамблеї ООН, яке є найавторитетнішим джерелом міжнародних норм щодо прав людини. Загальна декларація разом з Міжнародними пактами про права людини іноді позначається як Міжнародний Білль про права людини.

Загальна декларація прав людини прийнята Генеральною Асамблеєю ООН      10 грудня 1948 року в паризькому палаці Шайо. Її перекладено принаймні 375 мовами й діалектами мов. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона мала рекомендаційний характер, містила 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інституції міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Міжнародний Білль про права людини» прийнято Генеральною Асамблеєю у 1966 році по затвердженні двох Міжнародних пактів: «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права».

Україна ратифікувала ці пакти у 1973 році. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу, які зобов'язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством. І це надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів.

Отже, наведемо «30 заповідей» Загальної декларації прав людини:

1. Всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi та правах. Вони надiленi розумом i совiстю i повиннi дiяти у вiдношеннi один до одного в дусi братерства.

2. Кожна людина повинна мати всi права i всi свободи, проголошенiцiєюДекларацiєю, незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi, мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального чи соцiального походження, майнового, станового або iншого становища. Крiм того, не повинно проводитися нiякогорозрiзнення на основiполiтичного, правового або мiжнародного статусу країни або територiї, до якої людина належить, незалежно вiд того, чи є ця територiя незалежною, пiдопiчною, несамоврядованою або як-небудь iнакше обмеженою у своєму суверенiтетi.

3. Кожна людина має право на життя, на свободу i на особисту недоторканнiсть.

4. Нiхто не повинен бути в рабствi або у пiдневiльномустанi; рабство i работоргiвля забороняються в усiх їх видах.

5. Нiхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гiднiсть, поводження i покарання.

6. Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктностi.

7. Всi люди рiвнi перед законом i мають право, без будь-якої рiзницi, на рiвний їх захист законом. Усi люди мають право на рiвний захист вiд якої б то не було дискримiнацiї, що порушує цю Декларацiю, i вiд якого б то не було пiдбурювання до такої дискримiнацiї.

8. Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними нацiональними судами в разi порушення її основних прав, наданих їй конституцiєю або законом.

9. Нiхто не може зазнавати безпiдставного арешту, затримання або вигнання.

10. Кожна людина, для визначення її прав i обов'язкiв i для встановлення обгрунтованостi пред'явленого їй кримiнального обвинувачення, має право, на основi повної рiвностi, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно i з додержанням усiх вимог справедливостi незалежним i безстороннiм судом.

11. Кожна людина, обвинувачена у вчиненнi злочину, має право вважатися невинною доти, поки її виннiсть не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усiможливостi для захисту. Нiхто не може бути засуджений за злочин на пiдставi вчинення будь-якого дiяння або за бездiяльнiсть, якiпiд час їх вчинення не становили злочину за нацiональнимизаконами або за мiжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче вiд того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

12. Нiхто не може зазнавати безпiдставного втручання у його особисте i сiмейне життя, безпiдставного посягання на недоторканнiсть його житла, тайну його кореспонденцiї або на його честь i репутацiю. Кожна людина має право на захист закону вiд такого втручання або таких посягань.

13. Кожна людина має право вiльно пересуватися i обирати собiмiсце проживання у межах кожної держави. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, i повертатися у свою країну.

14. Кожна людина має право шукати притулку вiдпереслiдувань в iнших країнах i користуватися цим притулком.

Це право не може бути використане в разiпереслiдування, яке в дiйсностiгрунтується на вчиненнiнеполiтичного злочину, або дiяння, що суперечить цiлям i принципам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.

15. Кожна людина має право на громадянство. Нiхто не може бути безпiдставно позбавлений громадянства або права змiнити своє громадянство.

16 Чоловiки i жiнки, якi досягли повнолiття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, нацiональностi або релiгiї одружуватися i засновувати сiм'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження пiд час шлюбу та пiд час його розiрвання. Шлюб може укладатися тiльки при вiльнiй i повнiйзгодiсторiн, що одружуються. Сiм'я є природним i основним осередком суспiльства i має право на захист з боку суспiльства та держави.

17. Кожна людина має право володiти майном як одноособово, так i разом з iншими. Нiхто не може бути безпiдставно позбавлений свого майна.

18. Кожна людина має право на свободу думки, совiстi i релiгiї; це право включає свободу змiнювати свою релiгiю або переконання i свободу сповiдувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i разом з iншими, прилюдним або приватним порядком в ученнi, богослужiннi i виконаннiрелiгiйних та ритуальних обрядiв.

19. Кожна людина має право на свободу переконань i на вiльне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати i поширювати iнформацiю та iдеї будь-якими засобами i незалежно вiд державних кордонiв.

20. Кожна людина має право на свободу мирних зборiв i асоцiацiй. Нiхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоцiацiї.

21. Кожна людина має право брати участь в управлiннi своєю країною безпосередньо або через вiльно обраних представникiв. Кожна людина має право рiвного доступу до державної служби в своїй країнi. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у перiодичних i нефальсифiкованих виборах, якiповиннi провадитись при загальному i рiвному виборчому правi шляхом таємного голосування або ж через iншiрiвнозначнi форми, що забезпечують свободу голосування.

22. Кожна людина, як член суспiльства, має право на соцiальне забезпечення i на здiйсненнянеобхiдних для пiдтримання її гiдностi i для вiльного розвитку її особи прав у економiчнiй, соцiальнiй i культурнiй галузях за допомогою нацiональних зусиль i мiжнародногоспiвробiтництва та вiдповiдно до структури i ресурсiв кожної держави.

23. Кожна людина має право на працю, на вiльнийвибiр роботи, на справедливi i сприятливi умови працi та на захист вiдбезробiття. Кожна людина, без будь-якої дискримiнацiї, має право на рiвну оплату за рiвну працю. Кожний працюючий має право на справедливу i задовiльну винагороду, яка забезпечує гiдне людини iснування, її самої та її сiм'ї, i яка в разiнеобхiдностi доповнюється iншими засобами соцiального забезпечення. Кожна людина має право створювати професiйнiспiлки i входити до професiйнихспiлок для захисту своїх iнтересiв.

24. Кожна людина має право на вiдпочинок i дозвiлля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану перiодичнувiдпустку.

25. Кожна людина має право на такий життєвий рiвень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхiднесоцiальне обслуговування, який є необхiдним для пiдтримання здоров'я i добробуту її самої та її сiм'ї, i право на забезпечення в разiбезробiття, хвороби, iнвалiдностi, вдiвства, старостi чи iншого випадку втрати засобiв до iснування через незалежнiвiд неї обставини.

 Материнство i дитинство дають право на особливе пiклування i допомогу. Всiдiти, народженi у шлюбi або поза шлюбом, повиннi користуватися однаковим соцiальним захистом.

26. Кожна людина має право на освiту. Освiта повинна бути безплатною, хоча б початкова i загальна. Початкова освiта повинна бути обов'язковою. Технiчна i професiйнаосвiта повинна бути загальнодоступною, а вища освiта повинна бути однаково доступною для всiх на основiздiбностей кожного. Освiта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи i збiльшення поваги до прав людини i основних свобод. Освiта повинна сприяти взаєморозумiнню, терпимостi i дружбiмiжусiма народами, расовими або релiгiйними групами i повинна сприяти дiяльностiОрганiзацiї Об'єднаних Нацiй по пiдтриманню миру. Батьки мають право прiоритету у виборi виду освiти для своїх малолiтнiхдiтей.

27. Кожна людина має право вiльно брати участь у культурному життi суспiльства, втiшатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресi i користуватися його благами. Кожна людина має право на захист її моральних i матерiальнихiнтересiв, що є результатом наукових, лiтературних або художнiх праць, автором яких вона є.

28. Кожна людина має право на соцiальний i мiжнародний порядок, при якому права i свободи, викладенi в цiйДекларацiї, можуть бути повнiстюздiйсненi.

29. Кожна людина має обов'язки перед суспiльством, у якому тiльки й можливий вiльний i повний розвиток її особи. При здiйсненнi своїх прав i свобод кожна людина повинна зазнавати тiльки таких обмежень, якiвстановленi законом виключно з метою забезпечення належного визнання i поваги прав i свобод iнших та забезпечення справедливих вимог моралi, громадського порядку i загального добробуту в демократичному суспiльствi. Здiйснення цих прав i свобод нi в якому разi не повинно суперечити цiлям i принципам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.

30. Нiщо у цiй Декларацiї не може бути витлумачено як надання будь-якiйдержавi, групiосiб або окремим особам права займатися будь-якою дiяльнiстю або вчиняти дiї, спрямованi на знищення прав i свобод, викладених у цiйДекларацiї.

Підсумовуючи наведене, слід відзначити, що Загальна декларація з прав людини направлена, зокрема, на: визнання гiдностi, яка властива всiм членам людської сiм'ї, рiвних і невiд'ємних їх прав та є основою свободи, справедливостi та загального миру; охорону прав людини силою закону; сприяння розвитковi дружнiх вiдносин мiж народами.

 

Окремо хочеться виділити права дитини:

 

Конвенція ООН з прав дитини — міжнародний правовий документ, що визначає права дітей в державах-учасницях. Конвенція з прав дитини є першим і основним міжнародно-правовим документом обов'язкового характеру, що присвячений широкому спектру прав дитини. Документ складається з 54 статей, що деталізують індивідуальні права осіб віком від народження до 18 років (якщо згідно застосовним законам повноліття не настає раніше) на повний розвиток можливостей в умовах, вільних від голоду і нужди, жорстокості, експлуатації та інших форм зловживань. Учасниками Конвенції з прав дитини є Святий Престол і всі країни-члени ООН, крім США, Південного Судану і Сомалі.

Конвенція про права дитини прийнята резолюцію 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. У 2009 році світова спільнота відзначала 20-річчя підписання Конвенції ООН про права дитини.

Нагадаємо історію прийняття Конвенції ООН з прав дитини: 

Одним з перших кроків Генеральної Асамблеї ООН щодо захисту прав дітей було створення в 1946 році Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Через два роки, в 1948 році Генеральною Асамблеєю була прийнята Загальна декларація прав людини. В її положеннях і положеннях Міжнародних пактів 1966 року, що стосуються прав людини, визнається, що діти є об'єктом особливого захисту.

Але першим актом ООН, що стосуються прав дітей, стала прийнята Генеральною Асамблеєю в 1959 році Декларація прав дитини, в якій були сформульовані десять принципів, що визначають дії всіх, хто відповідає за здійснення всієї повноти прав дітей, і яка мала на меті забезпечення їм «щасливого дитинства» . Декларація проголосила, що «людство зобов'язане давати дитині найкраще, що воно має», гарантувати дітям користування всіма правами і свободами на їх благо і благо суспільства.

До 20-річчя прийняття Декларації прав дитини, ООН проголосила 1979 рік Міжнародним роком дитини. На відзначення цього був висунутий ряд правових ініціатив, в числі яких була пропозиція, зроблена в 1978 році Польщею, розглянути в Комісії з прав людини ООН проект Конвенції про права дитини. Автором первинного проекту був польський професор-міжнародник А. Лопатка. Робота над текстом проекту Конвенції велася десять років і завершилася в 1989 році, рівно через тридцять років після прийняття Декларації прав дитини.

Під час роботи над Конвенцією і після її прийняття Генеральною Асамблеєю були організовані наради, в яких брали участь організації, органи та спеціалізовані установи ООН з метою привернути увагу і поширити інформацію про Конвенцію, що має глобальне значення для здійснення прав людини — прав дітей. Конвенція прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989, 26 січня 1990 року почалося підписання Конвенції. Конвенція набула чинності 2 вересня 1990 роки після ратифікації її двадцятьма державами. На Віденській конференції з прав людини в 1993 році було прийнято рішення домогтися того, щоб до 1995 року Конвенція стала універсальною для всіх держав. У 1995 році в пункт 2 статті 43 Конвенції була внесена поправка, що набула чинності в 2002 році.

У 1996 році з ініціативи Франції, день прийняття Генеральною Асамблеєю ООН тексту Конвенції, було вирішено щорічно 20 листопада відзначати як День прав дитини.

У 2000 році були прийняті і в 2002 році набули чинності два факультативних протоколи конвенції — про участь дітей у збройних конфліктах (150 країн-учасниць на жовтень 2012 року) і про торгівлю дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії (160 країн- учасниць на жовтень 2012 року). У грудні 2011 року Генеральна Асамблея ООН прийняла третій факультативний протокол, який був відкритий для підписання в 2012 році і набере чинності при досягненні числа в десять країн-учасниць. Протокол передбачає можливість розгляду Комітетом з прав дитини скарг на порушення Конвенції країнами-учасницями цього протоколу.

Україна ратифікувала  конвенцію  Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 та набула чинності для України 27 вересня 1991. В 1993 в Києві створено Всеукраїнській комітет захисту дітей. Згідно з Конвенцією в квітні 2001 прийнято Закон про охорону дитинства.

У 2003 та 2005 роках відповідно український Парламент ратифікував два факультативних протоколи до Конвенції:

  • про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії
  • щодо участі у збройних конфліктах.

Періодично, один раз на чотири роки, Україна звітує перед Комітетом ООН з прав дитини про дотримання положень згаданої Конвенції. Охорону дитинства в Україні визначено стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Протягом 2002—2006 рр. державою було здійснено суттєві кроки на шляху до захисту прав дітей, керуючись при цьому принципами першочергової турботи про дітей, пріоритетності прав дитини. Державна політика в Україні у сфері дитинства була протягом зазначених років спрямована на:

  • удосконалення нормативно-правової бази охорони дитинства, в тому числі імплементацію норм міжнародного права до національного законодавства;
  • реформування державної системи влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
  • посилення соціального захисту малозабезпечених сімей з дітьми;
  • розвиток мережі закладів і установ, що працюють в інтересах дітей;
  • посилення міжсекторальної співпраці органів державної влади та посилення їх взаємодії з громадськими організаціями, які опікуються проблемами дитинства;
  • посилення державного контролю і захисту дітей від жорсткого поводження, насильства й експлуатації;
  • боротьбу з ВІЛ/СНІДом.

В Україні підвищилась увага з боку державних органів до соціальних проблем дитинства та захисту прав дітей як на політичному, так і законодавчому рівнях. Уряд України продовжує здійснювати заходи, спрямовані на приведення внутрішнього законодавства й практики у відповідність до принципів і положень Конвенції ООН про права дитини. Загалом в Україні законодавчо визначені та реалізуються на практиці засоби захисту прав дітей. Відповідно до законодавства дитина має право особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів. Крім цього, дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Основні положення Конвенції:

Перша частина

Статті 1-4 визначають поняття «дитина», стверджують пріоритетність інтересів дітей та зобов'язання держав-учасниць вживати заходи для вільного від дискримінації здійснення прав, закріплених у Конвенції. Статті 5-11 визначають перелік прав на життя, ім'я, громадянство, право знати своїх батьків, право на піклування батьків, права та обов'язки батьків по відношенню до дітей. Статті 12-17 містять права дітей на вираження своїх поглядів, право на існування власного майна, на свободу думки, совісті і релігії, асоціацій і мирних зборів, доступ дитини до поширення інформації. Статті 18-27 визначають обов'язки держави щодо допомоги батькам і законним опікунам, а також захисту дітей від жорстокого поводження з боку осіб, що піклуються про них, права дітей, позбавлених сімейного оточення або усиновлюваних, неповноцінних в розумовому або фізичному відношенні, біженців, права дітей на охорону здоров'я, соціальне забезпечення і рівень життя, необхідний для їх розвитку. Статті 28-31 закріплюють права дітей на освіту, користування рідною мовою і культурою, сповідування своєї релігії, відпочинок і дозвілля. Статті 32-36 встановлюють відповідальність держави у захисті прав дітей від експлуатації, незаконного вживання наркотиків, спокушання, викрадення і торгівлі дітьми. Статті 37-41 забороняють застосовувати смертну кару і довічне тюремне ув'язнення без можливості звільнення за злочини, що були вчинені до 18 років, забороняють тортури і принизливі покарання для дітей, визначають права дитини при її звинуваченні в злочинних діяннях або позбавлення волі, а також права дітей на захист під час збройних конфліктів і війн. Держави зобов'язані вживати заходи щодо реабілітації та соціальної реінтеграції дітей-жертв, яких зневажали, експлуатували чи зловживали, і зберігають за собою право захисту прав дитини на більш високому рівні, ніж передбачено Конвенцією.

Друга частина

Статті 42-45 розповідають про Комітет з прав дитини, про його структуру, функції, права та обов'язки, а також зобов'язують держави інформувати дітей та дорослих про принципи і положення Конвенції.

Третя частина

Статті 46-54 вказують вирішення процедурно-правових проблем дотримання державами положень Конвенції. На відміну від багатьох конвенцій ООН, Конвенція з прав дитини доступна для підписання всіма державами, тому її учасником може стати той, хто не є членом ООН Святого Престолу.

Новаторство Конвенції полягає насамперед у тому обсязі прав, визначених для дитини. Деякі з прав вперше були зафіксовані саме в Конвенції.

Про право на освіту

Конвенція в ст. 28 гарантує дітям безкоштовну і обов'язкову початкову освіту і вимагає від держав-членів ООН заохочення розвитку різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечення його доступності для всіх дітей та вжиття необхідних заходів, таких як введення безоплатної освіти.

Про виховання дітей

Невід'ємну частину освіти становить виховання. Серед завдань сімейного виховання Конвенція (ст.18) вимагає, щоб "докладалися всі можливі зусилля до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки, або у відповідних випадках законні опікуни, несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування ".

Ст.20 визначає завдання суспільного виховання дітей (догляду за ними), що залишилися без батьків. «Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, усиновлення або, у разі необхідності, направлення до відповідних установ за доглядом над дітьми. При розгляді варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини та її етнічне походження, релігійну і культурну належність, рідну мову».

Ст.21 Конвенції визначає права дитини при усиновленні в іншій країні: "усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось потрібного догляду в країні походження дитини є неможливим ".

Принциповою у забезпеченні прав дітей на виховання є ст. 29 цього документа. Практично в ній регламентуються для країн-учасниць пріоритети мети суспільного виховання: a) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі; b) виховання поваги до прав людини і основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй; c) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови та цінностей, до національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної; d) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок і дружби між усіма народами, етнічними, національними і релігійними групами, а також особами з корінного населення; e) виховання поваги до навколишнього середовища, природи.

 

 

Права дитини очима дітей:

 

 

 

                    

 

 

                                

 

 

                                     

 

 

 
























  Розробник: Корпорація Софтлайн (Україна)
© Державне агентство резерву України